Chapter Text
Сашка розбудив настриливий звук будильника, сповіщаючи про надходження нового ранку. Він ліниво піднявся, потягуючись. Сонце заливало його кімнату теплим жовтим кольором, з відчиненого вікна віяв легкий жовтневий вітер. Він провів рукою крізь своє світле волосся, потер очі позіхнувши. Хлопець підвівся, потягуючись ще раз, після чого попрямував до ванної. Саша сонно ялозив щіткою по зубах, втупившись в своє майже спляче відображення. В Київську огидну осінню погоду спало все. Останні теплі дні швидко розганяло вітром і дощами, зриваючи жовтіюче листя. Його світле волосся було скуйовджене від сну, під сіро-зеленими очима виднілися темні кола. Зі стоїчним прийняттям власного пом'ятого зовнішнього вигляду, Сашко сплюнув піну і почав вмиватись, плескаючи себе холодною водою в спробах пробудитись. Вже через кілька хвилин він, позіхаючи, натягував на себе чорний светр, ще через декілька закривав двері, мляво прокручуючи ключі в замку. Ранок зустрічав вогкістю і вітром, тож Сашко, включаючи Скрябіна в старих провідних навушниках, скривився і став крокувати швидше. На зупинці він був змушений чекати — надто довго, на думку хлопця. Настільки, що старшокласник вже збирався йти пішки, але транспорт все ж приїхав, зустрічаючи мовчазною байдужістю. Автобус був повним, тож одразу блондин опинився затиснутим поміж спітнілого дідуся і жіночки в літах з величезною сумкою. На щастя довго йому не прийшлось терпіти — вже через десять хвилин Сашко, глибоко і вдячно вдихаючи повні груди (відносно) чистого повітря, повільно наближався до школи, що стояла великим сірим монолітом на тлі ще сірішого неба, затягнутого хмарами.
День йшов жахливо повільно: всі були сонні, ніби в безкінечних дощах, що почались зі зміною погоди на зимню, було снодійне. Навіть вчителі не виглядали зацікавленими в своїх предметах сьогодні. Час йшов занадто довго і занадто швидко одночасно. Саша майже засинав на алгебрі, що, здається, була нещодавно, аж ось він вже сидів на фізиці, яка була шостим предметом. Старшокласник намагався втриматись від бажання відкрити тікток і просидіти так весь урок, але світогляд "святоші" і відмінника не давав йому дозволити собі відволіктись, навіть якщо було аж до болю нудно. Він написав своєму кращому другу, що вчився в паралелі, але так і не отримав відповіді впродовж заняття. Хлопець зітхнув, ще раз дивлячись на екран. Повідомлення не було навіть прочитане.
Саша піднявся з свого місця із дзвінком і вийшов з кабінету, впевнено прямуючи до класу друга. Він спустився на поверх нижче й зайшов в клас, дорога до якого йому була так добре знайома й завчена після всіх років дружби. Хлопець відкрив двері, очікуючи побачити свого товариша там, але на його подив кабінет був пустий. Не було навіть його однокласників. За вчительським столом лише сидів чоловік. Саша ніколи не бачив його до цього. Новий вчитель? Темне волосся, зачесане назад, окуляри, зібраний, серйозний вираз обличчя. Чорний светр з високим горлом, чорні брюки та лофери. Контрастно, беручи до уваги як виглядала більшість вчителів їхньої школи — жіночки за п'ятдесят і чоловіки, що усім своїм виглядом показували як сильно вони ненавидять своє життя і дітей. Якщо коротше — стиль в них був стандартний — учительський.
— Ой, вибачте. – Саша й сам не знав чого вибачався, бо була перерва, до того ж велика. Він крадькома поглянув на вчителя, швидко відводячи погляд. Хлопець усівся за парту свого друга, ніяково втупившись в телефон.
Чоловік кинув на нього виважений, спокійний погляд і тихо промовив: — Нічого, проходь. – Його голос був м'яким і низьким. Холодним, але, на особисту думку Саші, затишним. Він заповнював журнал і, здається, перевіряв роботи.
— Ти щось хотів? – Спитав вчитель, не відводячи погляду від зошитів.
Сашко завмер на секунду, здивований приємним голосом чоловіка. Хлопець підняв голову, дивлячись в очі вчителю, але його тембр змусив Сашу швидко відвести погляд, переводячи його до вікна.
— Чекаю друга. – Відповів блондин, невпевнено дивлячись на чоловіка, все ж встановлюючи зоровий контакт. Учень розглядав його обличчя з цікавістю. Ця звичка в нього була ще з дитинства, хоча це, здається, не сприймалося добре в суспільстві. Саша завжди роздивлявся незнайомців в автобусах, у метро, чи просто на вулиці, вглядаючись в деталі їх вигляду.
— Діма, так? – Запитав вчитель, дивлячись на місце, де зараз сидів Саша. Останній кивнув, дещо ніяково. Чоловік вдумлено гмикнув. — ..Ти не виглядаєш як хтось, хто б з ним дружив…Але це не моя справа. – Додав він, ніби до себе.
— Знаю, але якщо спілкуватись з ним особисто він, ну, толковий. – Саша відповів, зітхаючи. Його друг мозолив очі директору ще з п'ятого класу, з'являючись в його кабінеті через те, що витворяв. Коли вони перейшли до старшої школи Діма став все частіше приносити рево, шейки, і подібні слабоалкогольні напої в школу. Спочатку викликали батьків, забирали банки, але зараз закрили на це очі. Декілька разів був помічений за курінням, ще в шостому класі. Вчителі завжди дивувались тому, що вони дружили, адже хлопці виглядали як полярні протилежності, але за одинадцять років дружби їх відносини, здається, тільки стали міцніше.
Вчитель окинув хлопця поглядом, поправив окуляри і знову почав щось відмічати.
—Не толковий, а тямущий. - Серйозно додав він і, здається, хотів сказати ще щось, але в кабінет зайшов той самий Діма. Високий, худий хлопець у адіку з бритою головою. Чоловік зиркнув на нього і закрив журнал.
—Якщо ти перший повернувся — зошити на столі. Роздай усім, я все перевірив. — Він подивився на стосик зошитів і додав — Твоєю роботою я задоволений найменше.
Після цього вчитель зібрав свої речі і вийшов з кабінету, залишаючи хлопців наодинці.
— Ти телефон спеціально не перевіряєш? — Буркнув Саша, врешті піднімаючи погляд на друга. Останній знизав плечима і всівся на сусідній стілець. —.. А що веде той чувак в окулярах? Я його раніше не бачив. – Запитав блондин тихо.
— Костянтин... Батькович. – Відповів Діма, на що отримав осуджуючу підняту брову від Сашка.
— Батькович? – перепитав він.
— Їбу? Англійську веде. А що, сподобався? – Діма усміхнувся, відриваючи очі від екрану.
— Та іди ти, сподобався. – Саша закотив очі.