Chapter Text
— Чорт забирай, Вітакере, тримай котушку! — кричить Роббі, поки наполоханий хлопець ледве втримує у руках свій спінінг.
У воді плескається доволі велика рибина, але поки не видно, яка саме. Та і в цій метушні Денніс точно не думає про це, лиш би зберегти вудочку у своїх руках. Він ловить котушку, яка розкручується — і раптом завмирає. Його руку хапає більш жорстка на дотик долоня. Роббі з'являється зовсім поруч, і юнак не намагається повернутися до нього, бо відчуває, що може зіткнутися своїм носом о теплу шкіру шиї поряд. Натомість Майкл починає крутити обережно котушку назад, направляючи Вітакера, аби риба не зірвалася з крючка.
З думок про чоловіка поряд, Денніс переключається на річку, яка сяє у вечірньому заході сонця. Потрохи, їм вдається витягнути рибину, і схоже, це їх сьогоднішня вечеря. Юнак переводить свій погляд на переплетені руки, та Роббі вже відпустив його, щоб схопити волосінь вудочки.
— Гарні з нас рибалки, за три години лише один судак, і той впійманий за живіт, — вже м'яко сміється Роббі і показує Вітекару його улов.
Денніс відповідає на це зауваження легкою посмішкою і роздивляється рибу в руках Майкла, який вже зняв її з гачка. Якось мимохіть хлопець підіймає очі трохи вище, розглядаючи вени Роббі. Кліпає. І це знімає його марево. Вітакер бере судака і очима зустрічається з чоловіком.
— Ти молодець, Вітакере, — мовить Роббі і трохи тихше запитує, — я ж не налякав тебе криком? Чи...?
— ...Я її випатраю, це вже я точно вмію, — відповідає юнак на німе запитання Майкла і переводить погляд на річку, — думаю, нам вистачить її на вечерю. Ще лишилося трохи вареної картоплі.
Роббі киває і забирає з рук Вітакера його вудку. Хлопець йде до їхнього тимчасового пристанища, та вслід за його постаттю слідкують двоє уважних очей. Лиш трохи згодом, як Денніс сідає на дерев'яний стілець біля "будки", Майкл продовжує їх не дуже вдалу риболовлю.
Вже минув тиждень, як вони оселилися біля річки та орендували місцевий будиночок. Він був крихкий, не дуже великий, та з заліза, тож дістав назву "собачої будки". Та попри розмір, він мав достатньо необхідного для проживання, і чоловіки його погодили. Загалом, тут було зелено і чарівно, вони розмістилися на галявині, а поруч стояв сосновий ліс та текла річка. Для душевного спокою більше нічого і не було потрібно.
Денніс чистив судака якось автоматично, думками він зовсім не тут. Перед очима стоять троє пацієнтів, яких він втратив буквально за день. Щасливчик Луї, маленька рудоволоса дівчинка Сара одинадцяти років та її старший братик Ліам, який не признався одразу, що також мав важкі травми. Внутрішня кровотеча в обох дітей. Невчасно надана допомога. Під кінець дня Вітакер зламався, що і Сантос перестала його підколювати. І скільки він не чув тоді втішних слів колег, але перед очима все ще стояли Луї і діти. Роббі також намагався полегшити біль молодого ординатора, а потім не витримав і випалив: "то поїдеш зі мною!". Справді, Денніс не зрозумів, чому він це сказав, та і хлопцеві було ніяково втручатися у поїздку свого керівника. Але її погодила і доктор Аль-Гашимі, тому втомлений Вітакер здався. Випадково, після своєї першої тижневої зарплатні, він отримав місячну відпустку. Тож зараз вже йшов дванадцятий день, і сьомий, якщо не брати до уваги дорогу.
Роббі скрутив вудки, улову сьогодні вже точно більше не буде. Він знову поглянув на Вітакера, вже не вперше спостерігаючи за трохи змарнілим хлопцем. Чоловік не міг його лишити ось так, зламаним на першому році ординатури, тож мав два варіанти, або лишитися, або забрати його з собою. Відповідальність, та може і більше відчуття, давило на Майкла і той вирішив, що має тримати Денніса десь поруч. Спостерігати. Дати відпочинок і прихисток. Але вони ще досі нормально не говорили про той день. Як тільки Роббі починав розмову, Вітакер тікав від неї під будь-яким приводом і поки чоловік полишив марні спроби. Дав час прожити це самому, але бути поруч, протягнути руку, якщо юнак не втримається на місці, як колись Денніс протягнув свою руку і йому. Майкл знав, що малий — кремінь, але серце всередині підказувало, треба його врятувати, а чоловік завжди слухав свої відчуття. Як і добре знав, що Вітакер йому не байдужий.
Хлопець не зчувся, як поруч з ним було кинуто трохи гілок і сухої деревини для розпалювання вогню. Роббі сів поруч і якось авторитетно поглянув на рибину, яка вже була готова для смаження. Оцінював труди молодого ординатора.
— Твої вміння вражають, і це не тільки в медицині, — мовив чоловік, обтрусивши руки від бруду та поклав долоню на трохи напружене плече Денніса, — тепер я займуся приготуванням.
— Так, звісно, вам потрібна моя допомога? — запитав хлопець після невеликої паузи.
— Деннісе, ми вже говорили про це, тут ти можеш не "викати" своєму босу, — з цими словами Майкл перевів погляд на юнака.
Денніс ковтнув. Щоразу, як він чув своє ім'я з вуст чоловіка навпроти, щось всередині стискалося, в грудях починало боліти. Як він вимовляв його, з придихом... Кінчики вух хлопця почервоніли і він відвернувся, поглядаючи на судака.
— ...я можу тобі чимось допомогти? — врешті виправився Вітакер.
Роббі стиснув плече Денніса, а вже опісля відпустив і поглянув на гілки, які скинув до вугілля, що лишилися з минулих разів.
— Можеш допомогти з багаттям, а я поки заберу в тебе цю рибину, — мовив м'яко Майкл і забрав з рук Вітакера улов, торкаючись огрубілими пальцями ніжної шкіри.
По тілу Денніса наче пройшовся електричний розряд. Він трохи відсахнувся і швидко встав.
— Багаття, звісно, я це можу! — нервово весело відповів хлопець, ховаючись від піднятої в здивуванні брови свого керівника.
Вітакер швидко пішов до будиночка, а в голові паморичилося. Він завжди реагував на дотики Роббі, але здебільшого це була радість від похвали, або просто приємність. Але що частіше він торкався його у цій відпустці, то більше молодий ординатор напружувався і червонів. Це відчуття було не передати словами, бо думки в голові просто плавилися, так само і шкіра горіла вогнем.
Знайшовши запальничку та непотрібні сторінки газет, юнак попрямував назад, заставши доволі милу картину, як його бос схилився над посудиною і з різними спеціями обтирав рибину, готуючи до смаження. Денніс застиг у дверях, втуплюючись у впевнені рухи Роббі, а його уява малювала.. цікаві картини. В чоловік тим часом відійшов до річки, щоб помити руки від спецій. Вітакер дивився вслід, прикусивши нижню губу, але вмить зловив себе на цьому. Від того хлопець почервонів ще більше і покрокував до сухого гілля. Стараючись не дивитися на Майкла, він склав з деревини імпровізований будиночок та зім'яв папір. Підпаливши газету, Вітакер підсунув її під низ гілок, але запалювалися вони доволі довго. В якийсь момент хлопець не встиг відпустити папір, тож полум'я обпекло йому пальці.
— Айй! — вскрикнув Денніс і смикнув руку до себе.
За мить Роббі вже був біля нього і обережно, але міцно схопив юнака за зап'ясток, змушуючи показати опік.
— Все нормально, я в порядку, — почав лементувати Вітакер, але замовк через пристальний погляд Майкла.
— Шкіра почервоніла, але пухирів немає, думаю, це лише перший ступінь, — стандартно промовив Роббі, оглядаючи пальці, — я принесу тобі мазь і бинти, почекай тут.
— Я не думаю, що це потрібно! — кинув услід Денніс, але чоловік вже зник всередині "будки".
Юнак торкнувся місця, де тільки що були пальці Роббі і почервонів ще більше. Чому він відчуває ці дотики тепер зовсім інакше? Своєю здоровою долонею він обхопив зап'ясток, і великим пальцем став гладити шкіру, наче згадуючи дотик чоловіка. Біль відступив на задній план. Замість нього прийшла розгубленість. Чому його тіло так реагує?
В будиночку Роббі машинально відкрив аптечку та взяв антисептик, пачку бинтів і мазь від опіків. Також наповнив миску прохолодною кип'яченою водою і на мить спинився. Травма Вітакера не була настільки жахливою, щоб так сильно турбуватися, тоді чому чоловік кинув усе так швидко і поспішив оглянути? Тим паче, Денніс і сам лікар, міг зробити аналіз на пошкодження самостійно. Промайнув образ розгубленого, але такого впертого хлопця, а ще те, як він відсахнувся. Чому? Майкл грубо стиснув його руки? Стурбований чоловік все ж вийшов з усім необхідним та присівши біля Вітакера, подав йому миску, щоб хлопець занурив свої обпечені пальці у воду, поки він усе підготує. Уважні очі пройшлися вздовж руки юнака, по його плечах, шиї, де смішно, але дуже мило крутилися кучері, і зупинилися на обличчі. Тут Майкл стривожився ще більше.
— Деннісе, у тебе жар? Ти такий червоний, — щиро промовив Роббі і намастив свої руки антисептиком.
Вітакер не встиг відповісти, як його лоб спочатку накрила тепла рука, а потім промайнув і швидкий поцілунок у теж місце. Хлопець вдихнув запах антисептику в перемішку з одеколоном, яким завжди пахнув Роббі і голова пішла обертом. Це що було?
— Ви що... Ти... Я в порядку! — випалив Денніс і притулив вільну руку до місця поцілунку. Він навіть відчував легку пульсацію у тому місці.
— Я просто перевіряв, чи немає в тебе гарячки, — відповів Майкл трохи розгублено. Він і сам не дуже розумів, чому було просто не принести термометр.
Але професіоналізм переміг, тож чоловік різко притягнув руку хлопця до себе, але трохи не розрахував силу. Вітакер звалився на Роббі, наче сніг на голову, і тепер чоловік лежав просто на землі. Денніс же впав головою на груди свого боса. Це все було настільки комічно, що Майкл не стримався і розсміявся.
— Ти і справді звалився на мене занадто стрімко, лікарю Вітакер, — все ще сміючись промовив Роббі і вдивлявся у небо, на якому вже почали з'являтися перші зірки.
Деннісу не хотілося вставати. Ще трохи, одну хвилинку, відчуття були до біса приємні. Він не ворушився, мовчав і просто слухав серцебиття наставника. А у самого з кожним вдихом пульс прискорювався все швидше.
Раптом хлопець відчув легкий дотик до свого волосся. Роббі якось невимушено почав перебирати кучері Вітакера своїми пальцями. Рухи були впевнені, ніби він завжди хотів це зробити і ось видалася нагода. Здається, Денніс перестав дихати.
— У тебе дуже приємне волосся, на дотик, — промовив Роббі якось зовсім тихо.
Чоловік трохи насупив чоло, бо відповідь на запитання різко вдарила його у груди. Йому хотілося торкатися Вітакера, і це вже не відчувалося, як допомога чи похвала. Це було бажання, відверте і доволі гостре.
В якусь мить Денніс різко сів поруч, що рука чоловіка досі лишилася в повітрі. Майкл стиснув руку в кулак, невдоволено щось пробурмотівши.
— Ти це чув? — тихо сказав Вітакер, вдивляючись у гущавину лісу.
— Не знаю, що ти чув? — прошепотів Роббі у відповідь і припіднявся на ліктях. Його погляд також вже був прикутий до високих дерев.
— Хрустнула гілка, і не одна, — ще тихіше мовив юнак і присів навпочіпки, ніби готовий будь-якої миті прикрити свого боса.
— Я не думаю, що це щось небез-
Роббі недоговорив, з лісу почулося довге, гучне виття. Вовки.