Chapter Text
Місце дії: один з незліченних паралельних світів, галактика Чумацький Шлях, Сонячна система, планета Земля-Ердвейль, Німеччина.
Час дії: осінь 2022 року, осінь 2023 року.
***
— Підкаблучник! — гримнуло тяжкими дверима так, що полетіла штукатурка.
— Істеричка! — вліпило в одвірок і повернулося луною у пусту двокімнатну квартиру.
Власник помешкання жбурнув у двері мʼяку іграшку і безсило крикнув:
— Іграшку забула!
Іграшка впала і з докором у пластикових очах подивилась на того, хто її кинув.
— Ти ні в чому не винувата, — зітхнув чоловік, підійшов до іграшки й підняв її. — Просто я дурень. Анджело, — скривився він. — Це вона мене так назвала, — поділився з іграшкою. — Мені сподобалось. А ти мене ніяк не назвеш… Чому я такий дурний, га? — звернувся Анджело до простору.
— Дурний, — відповіла луна, яка є лячно дзвінкою тільки в пустих домівках.
Анджело ще раз зітхнув і поклав іграшку на пусту поличку, прибиту до білої стіни у передпокої. Речей колишньої на поличці не залишилося.
— Тепер тільки й лишається, що з тобою говорити, — посміхнувся він, — дракончику.
Його тепер вже точно колишня обожнювала драконів, от і залишила йому на згадку одного, нехай і іграшкового.
— Всі біди від баб, — пробурмотів він, запустив пʼятірню у своє густе біляве волосся, почухався і пішов у вітальню до робочого стола.
Колишня любила гладити його волосся, називала гривою. А, дідько, все його життя просякло нею. Настя. Хоча вона воліла називати себе Повітрулею. Знайшла, напевно, кращого й вимелася. Як відьма на мітлі, завіялася з вітром, точно. Ще й обісрала на прощання. Він всього лише намагався прислухатися до її бажань!
Анджело гепнувся на стілець і втупився в монітор. Як на зло, він вже все на сьогодні зробив. Замовник залишився задоволений, а він опинився сам на сам із сумними роздумами про нещасливу долю та клятий фемінізм в особі колишньої. Розвернувшись, він наткнувся поглядом на іграшку. Фіалкового кольору дракончик весело усміхався світові і йому.
— Поставлю тебе на столі й буду тепер з тобою говорити, — пробурмотів він, піднявся і пішов по дракончикову душу, тобто тіло, тобто по безсловесного пухнастого і приємного на дотик товариша. — Як вона тебе називала?..
Анджело застиг, втупившись в іграшку. Намагаючись згадати імʼя, він аж лоба наморщив. Колишня любила давати імена іграшкам і навіть рослинкам, які забрала з собою всі, не довіряючи йому життя кактуса та гібіскуса. І ще алоказії на імʼя…
— От халепа… забув! Їбать мій лисий череп, я все нахрін забув!
Анджело стало лячно. Він же точно памʼятав це все. А тут… Ніби як і не було! Щезло! Як корова язиком злизала з памʼяті.
— Я — Анджело, так вона мене називала, — пробурмотів він. — Олексій. Анджело.
Він не хотів забувати імʼя, яким вона назвала його. Анджело — це було гарно і незвичайно.
— Відьма. Точно, відьма і є.
Анджело потрусив головою і вирішив піти прогулятись, тим більше, що з-за хмар саме виглянуло сонце. Але перед тим треба зазирнути до одного самвидавного літпорталу. Він любив читати самвидав — щирий, не прилизаний, не цензурований заради коливання згідно з лініями партій. Партії змінювались, а разом з ними й те, що лилося з різноманітних медійних «прасок». Він підібрав собі колекцію авторів і розважався мініатюрами, віршами та «продами», так називали романи з продовженнями. До кави. Правда, сьогодні він каву вже випив. І відьма на мітлі вимелась з його хати.
Привабливе, молоде жіноче обличчя дивилось на нього з однієї з аватарок…
— О, ні-ні-ні! Кляті баби! Ні! — рикнув він. — А я тепер вільний… Хтивий довбень! Мало однієї відьми було? — звернувся він до дракончика.
Іграшковий дракончик без імені мовчав.
— Я піду гуляти, а не читати! — сказав він і відкрив сторінку з віршем. — Всі вони відьми! — звернувся до нього і тяжко зітхнув. — Але які ж гарні…
Несподівано липкий страх схопив його бридкими пальцями за спину та груди. Він забув імена іграшок та рослинок!
— Повітруля… Вона називала себе Повітрулею, — повільно, ніби куштуючи кожен звук, повторив він. — Настя-повітруля…
Анджело шарпнувся і зазирнув до соцмережі. Повітруля зникла! Видалилася з друзів, забанила його та й по всьому. Клята відьма! Хряпнула мишка, коли він з силою клацнув по кнопці, закриваючи вебсторінку в браузері. Вірш, він хотів читати вірш, написаний красунею. Хтивий довбень, точно.
— І вона тебе кине, навіть якщо ти її знайдеш і вистрибаєшся перед нею зайчиком-кріликом, — сказав він собі. — Вони всі такі, всі.
Переконувати себе вдавалося погано. Тридцятидворічне, високе, сильне та досить привабливе єство хотіло зовсім іншого — палання духу та тіла. З відьмою. Сексу хотілося теж.
— Ненавиджу себе, — процідив крізь зуби Анджело.
Те, що він забув імена, не давало спокою. Чому це лякало, він не міг пояснити. Втрата спогадів тривожила, ніби він раптом опинився у сні. Але забувати сни природно, а от те, що відбулося наяву, та ще й зовсім недавно — ні. Він сам, знову сам.
— Хоч імʼя не забув, — пробурмотів він стривожено і, ніби намацуючи нейронні звʼязки, повторив: — Анджело. Я — Анджело. Я не хочу це забувати! Ні! Воно моє!
Сонце піднялося над горизонтом вище, визирнуло з-за дерев, які росли поряд з його домом, і влучило прямо в око. Вірш, на який він, мружачись, дивився, звучав примхливою мелодією і вабив.
— Я знайду тебе, — прошепотів Анджело, звертаючись чи то до колишньої, чи то до авторки вірша, чи то до чогось незвіданого, що привіталось не надто ввічливо та тепло — втратою дещиці магічного. Він завжди вірив у те, що колишня була відьмою, любив це в ній і цінував. Він знайде ще. Магію і любов.