Chapter Text
Ранішнє сонце ледве гріло. Здається, листопад не хотів робити честі у вигляді тепла для звичайних жителів маленького села Наймеріс. Сюди рідко приходив хтось ззовні, бо знаходилося воно на околиці Лісу Каяття.
Спочатку треба було пройти довгий шлях повз хащі та міст через річку Ґастрі, а потім вже опинитися у забутому Богом містечку. Втім, місцеві вважали інакше.
Їх анітрохи не бентежило таке усамітнення з природою, бо у селі був могутній маг, який завжди захистить їх.
Роки йшли, але його спіткало нещастя, про яке не було заведено казати вголос. І це величезна помилка, бо згодом всі забули, що саме цей чаклун був жертвою, а не кровожерливою істотою.
На жаль, довести щось протилежне було важко, бо покоління змінювалися поколіннями, а історія абсолютно забувалася.
Чаклуну вже було понад чотириста років, тому він не особливо намагався щось змінити, бо за життя бачив надто багато ворожнеч, щоб чіплятися за розв'язання кожної проблеми.
Спочатку йому було незручно, що він став зловісною легендою цього містечка, але за останнє століття йому навіть трохи стало байдуже. Чоловік не шукав якоїсь там химерної поваги, тому змиритися з цим становищем було цілком можливо.
Він розумів, що чужа допомога йому навряд чи знадобиться, так що жити таким відлюдником було не так погано.
Залишити село він не планував, бо просто звикся з місцевим лісом. Це була своєрідна дружба двох давніх істот. І спадщина його сім’ї... Рідний дім.
***
Ламіен Ванзолфо звик до самотності. Справді звик. Ніхто з ним не вітався та не турбував. А якщо він зникав на деякий час, то жоден з них не ставив безглуздих питань. Хоча це не рятувало від надокучливої уваги місцевих, коли справа стосувалася нових легенд.
Цікаво, що всі вони сміливі були перемивати кісточки чаклуну, але ніколи б не наважилися підійти ближче, ніж на метрів сто.
Сам Ламіен лише усміхався та привітно махав рукою, коли бачив якусь стару, якій давно вже за дев'яносто, але вона все одно боїться загинути, хоча смерть і так близько. Його золотаво-карі очі виблискували на сонці, але кожен боявся там побачити своє відображення. Тоді чоловік знову ховав своє обличчя за пасмами темного волосся: він був шатеном, але також мав світлі елементи та навіть подекуди зустрічалося сиве волосся.
Всі так жахалися, що з часом Ванзолфо стало навіть кумедно. Він слідкував за поведінкою людей: їхніми рухами, жестами та мімікою. Слова він рідко чув, тому важко розрізняв, кому належить той чи інший голос.
Але смішніше було те, що Ламіен прикипів серцем до цього села та його жителів, попри їх жахливе ставлення. Він навіть тихенько їм допомагав, коли щось ламалося, або їхньому життю загрожувала небезпека.
Вони точно розуміли, що це робив чаклун, але навряд чи збиралися сказати хоч раз слова вдячності. Страшні легенди про місцеве чудовисько, яке збожеволіло та вбило своїх батьків, були кращим варіантом, ніж поговорити та дізнатися правду.
Вже давно померли всі очевидці скоєного, окрім самого чаклуна, а йому навряд чи хтось повірить. Та чи були ті очевидці взагалі? Лише ті, хто бачив Ламіена одразу після трагедії?
— Будь ласка, у Вас є їжа? Хоча б крихти, — голос тремтів, але був доволі впевненим для того, хто помирав від голоду.
Ламіен опустив очі, побачивши, що якась дитина схопила його за поділ плаща. Чоловік здивовано роздивився хлопчика, який міцно стискав тканину, не збираючись відпускати ні на мить. Його очі жадібно вдивлялися у можливого рятівника.
Чаклун повертався після обіднього збору трав у лісі, тому трохи поринув у спогади наодинці з собою (хіба він не завжди самотній?), але цей голос зміг повернути його до реальності.
Втім, Ванзолфо так давно ні з ким не спілкувався, тому дуже здивувався випадковому контакту.
— Вибач, у мене є лише гриби. Але вони сирі. Їх треба готувати. У тебе є, де це зробити? — чоловік протягнув декілька зі свого кошика.
— Мені все одно, — хлопчик років шести жадібно вчепився у цей нещасний необроблений шмат їжі.
Йому було абсолютно байдуже, що ці гриби були у землі та іншому бруді. Хлопчик плювався та знову вгризався у цей скарб.
— Ох, як тебе звати? — з жалістю запитав чаклун.
— Вілес Андалін, — чітко сказав хлопчик і подивився своїми яскравими блакитними очима, які сяяли не лише болем, але і відвагою, щоб вижити.
Вижити попри все.
Просто вижити.
А, якщо вийде, то і жити.
— І ти мене не боїшся? Хіба не чув місцевих легенд? — Ламіен сумно усміхнувся та потягнувся, щоб погладити волосся блондина, але вчасно зупинився, щоб випадково не налякати ще більше цю дитину.
Чаклун поважав чужий простір і точно не хотів зайвих контактів, які були не дозволені.
— Страшніше лише чутки, які можуть перетворити когось на щось покинуте та всіма забуте. Вони вбивають більше, ніж реальна небезпека, яку часто можна оминути, — серйозно викарбував малий.
Ламіен не втримався від тихого сміху, бо ця дитина буквально назвала його «щось покинуте та всіма забуте».
Щось? Серйозно? Як він міг опуститися до такого?
— Ну, молодець тоді, що я ще можу сказати. Але все одно треба бути обережними з незнайомцями, — Ламіен знизав плечима та пішов геть, хоча подумки все ще думав про те, що цей хлопчик дуже навіть розумний для свого віку, а значить, здібний.
***
Наступного дня історія повторилася. Як і через день. І через тиждень. Цілий місяць маленький Вілес намагався чатувати чаклуна. Якщо спочатку він просто просив їжі, то згодом почав благати взяти його в учні.
Але це було просто неможливо! Ламіену і так було важко впоратися з втратою за ці роки, так куди йому ще дитина до його проблем? Він був впевнений, що просто не впорається. Ванзолфо не збирався брати таку відповідальність на себе. Це було вже занадто!
Але хлопчик не збирався відставати. Він, ніби якась тваринка, всюди його знаходив, хоча чаклун майстерно втікав. Але який був у тому сенс, якщо хлопчина і так знав, де його дім?
Вілес мав справді жахливий вигляд: синці під очима, бліда шкіра, худеньке тіло та червоні від сліз очі. Ймовірно, вночі він все ж плакав, а вдень намагався здаватися сильним і незалежним.
Але насправді він був просто небажаною дитиною або його батьки померли. Спочатку Ламіен цього не знав, але згодом дізнався про жахливий останній варіант (що ви, йому було зовсім не цікаво, а шукав він інформацію просто так).
Ламіен намагався здаватися холодним і відстороненим, коли зустрічав цього малого, але той все одно бігав за ним, ніби песик. Постійно чіплявся та дивився цими блакитними очима, у яких віддзеркалювалося небо.
І одного разу йому все ж удалося вразити чаклуна. У той час на Ламіена накинулася зграя псів. Це були не зовсім дикі тварини, але було враження, що місцеві спеціально їх спускали з ланцюгів, щоб ті загризли місцеве страхіття.
Для Ванзолфо це було дрібниці, тому він навіть не поспішав якось відбиватися, але Вілес про це не знав. Хлопчик справді злякався за чоловіка та кинувся його захищати.
У руках була лише якась покоцана паличка, а в очах — страх, перемішаний зі сміливістю. Здається, дитина майже плакала: руки тремтіли, але здаватися Вілес точно не збирався.
У той момент він не планував якось вразити чаклуна, а лише щиро хотів його захистити.
Зробив він це рефлекторно. Ламіен не очікував такого, тому здивовано відкрив рота.
Хтось вперше за довгий час захищав його, а не намагався вбити. Це були щирі почуття та бажання врятувати, а не та ненависть, якою звик харчуватися чаклун останні роки.
Він часто думав, що простіше було піти, але... Рідний дім батьків не відпускав. Всі ті теплі спогади, поки вони були живі. Та ліс. Знову цей ліс. Він точно мав свою душу, яка шепотіла різні приємні слова підтримки.
А ще, якщо Ламіен пішов би, то програв. Точно програв би. Бо тоді жителі подумали б, що змогли прогнати його. Він не бажав бути таким слабким в їхніх очах. Це його дім. Його село. Його спогади.
І тепер хтось ще хотів бути поряд і дізнатися більше про його майстерність.
Чи зможе він навчити цю дитину?...
***
— Вчителю, у Вас знову згоріла каша! Ви зовсім не слідкуєте? Та відкладіть Ви ту книгу! Не втече вона нікуди, — молодий чоловік років двадцяти п'яти незадоволено почав сваритися та намагатися врятувати обід.
— Краще б ти сьогодні готував, — Ламіен тихо засміявся та закотив очі.
— Не треба казати таких дурниць. Сьогодні Ваша черга. Ми завжди дотримуємося правил: як по життю, так і в магії, — вже дорослий Вілес не міг перестати ділитися своїми знаннями, які отримав саме від цього вчителя.
Несподівано у книги з'явилися ніжки, тому вона почала бігати по літній кухні.
— Ось бачиш! А ти казав, що не може втекти, — Ламіен задоволено гмикнув та склав руки на столі перед собою.
Вілес не втримався та засміявся, але зрозумів, що це прямий натяк на жартівливий двобій. Упускати таку можливість він не збирався, тому легко кинувся на вчителя.
Ламіен лише цього і чекав, бо битися йому було куди цікавіше, ніж варити кашу. Звичайно, раніше його знали як дуже спокійного чоловіка, але ніхто не мав уявлення, яким жвавим він буває, якщо справа стосується тренувань свого єдиного та неповторного учня.
Легкі рухи переходили у швидкі та точні.
— Колообіг життя! — жваво сказав учитель, коли перед його руками почав з'являтися чарівний диск з невідомими літерами та знаками в повітрі.
Такі магічні здібності та особливості були звичайними для цього світу, хоча, направду, колись Ламіен встиг побувати в інших, тому міг з упевненістю сказати, що не всюди працює така техніка.
Посохи, палички, закляття та прокляття — все це могло бути як частиною їхнього життя, так і чимось далеким. Але найчастіше такі речі або явища виступали лише підтримкою для чаклуна.
Справжній майстер своєї справи використав внутрішні сили, а також енергію навколишнього світу, починаючи від звичайної річки та закінчуючи співом птахів.
Якщо правильно відчувати, чути та смакувати, то можна перейнятися динамікою будь-якого процесу, яка зможе допомогти створити енергію. Однак її неодмінно треба повернути якраз-таки у вигляді магії, рівнозначної потраченій силі.
Нічого не дається задарма. Природа сама навчилася брати чужу енергію та переробляти її. Чаклуни довгий час вчилися магії саме у лісу та тварин, які пізнали цю гармонію.
— Захист основи буття! — вигукнув учень, парируючи закляття, яке летіло до нього. Він почув, як все загуділо навколо нього, а потім підлетіла каструля, відбиваючи силу удару вчителя.
— Непогано, непогано. Але не зупиняйся на цьому. Спробуй атакувати мене, — Ламіен хитро посміхнувся, бо побачив запал в очах учня.
Вілес гмикнув, бо чудово розумів, що вчитель знущається з нього. Обидва вони знали, що Андаліну вже не потрібні такі детальні уроки з підказками. За ці майже двадцять років він змін навчитися багато чому! Ну, добре, дев'ятнадцять років, але це не мало різниці. Та і сьогодні вони ще вирішили називати закляття у голос для якісного проговорення, хоча не так давно Вілес майже навчився робити це подумки або хоча б шепотіти.
— Добре, вчителю. Я не збираюся поступатися Вам так легко, — учень сконцентрувався і сказав: — Іди лавою, бозна-колишніх мрій!
— Захист обвинуваченого! — одразу вигукнув Ламіен, створюючи перед собою щит з блакитного світла. Закляття учня влучило в щит і розсипалося на іскри.
Андалін незадоволено клацнув зубами, бо не любив програвати, але робив раніше це раз за разом. Однак останні роки ситуація змінилася, бо він став управніше. І, тільки відчувши смак перемоги, він зрозумів, як хоче знову вкусити цей солодкий плід.
— Ви можете передбачити абсолютно всі мої атаки, вчителю? — Вілес загадково подивився на свого супротивника.
— Хороша спроба, але не достатня. Тобі потрібно бути швидшим і точнішим. Спробуй ще раз, — Ламіен одразу заохотив учня, хоча і не відповів на пряме запитання.
— Дякую, вчителю. Я не здамся, — Вілес знову напружився і вигукнув: — Інверсія сутності!
Вчитель уважно слідкував за кожним рухом і навіть диханням свого учня. Але його погляд періодично перескакував на щось поряд.
Вілес теж міг зловити ці перескакування, які насправді й чекав. Йому треба декілька раундів програти, щоб зрозуміти, звідки учитель на цей раз бере сили. А потім можна легко заблокувати це джерело.
Виграти час, котрий супротивник захоче витрати на пошуки нової «підзарядки». Нехай це будуть лічені секунди, але іноді цього досить, щоб вразити ціль.
— Поділ визначального! — вигукнув Ванзолфо, розрізаючи закляття учня навпіл своїм. Обидві частини пролетіли повз нього, не завдаючи шкоди. А десь у кінці він їх зупинив, щоб магія не зіпсувала будиночок. Поглинути їх — майже як смачна вечеря.
— Ого, це було дуже навдивовижу, вчителю. Ви дуже сильний чаклун, — учень захоплено подивився на нього, хоча голос був пустотливий.
Вони обидва розуміли, що це просто дитячі ігри, але їм було весело. Цей учень і вчитель спроможні на більше, але теж хочуть іноді відпочити та просто побавитися.
— Дякую, шановний. Але Ви, мій милий друже, теж показали себе у гарному світлі. Маєте великий потенціал. Але Вам ще багато треба вчитися. Може, хочете стати моїм учнем? — Ламіен почав ходити навколо та ніби оцінювати Вілеса.
Однак вони не змогли протриматися навіть декілька секунд, щоб не засміятися з цього безглуздого каламбуру.
— Я знаю, дякую. І я готовий вчитися всього, що Ви знаєте, — учень схилився перед Ламіеном, хоча це був лише маневр для відволікання уваги.
— Тоді продовжимо наше тренування. Я хочу побачити, на що ти ще здатний, — трохи ліниво прошепотів Ванзолфо, ніби він кіт.
Але учень вже на це не купиться, бо він спеціально нахилився, щоб несподівано піднятися та нарешті визначити, за що вчитель чіпляється поглядом.
О, це точно слабкість всіх чаклунів, бо їм обов'язково потрібен був зоровий контакт з джерелом енергії, а також грала роль відстань між ними. Звісно, тут вже була нова загвіздка.
Бо яка відстань може вважатися оптимальною? О, треба одразу звернутися до першого пункту. Та, з якої джерело видно! І тут не працюють різні закляття підсилення зору або якісь кришталеві кулі. Ні, лише власний натренований роками зір.
Тобто фізичні вміння та стан тіла дуже навіть були важливими. Хоча це ускладнювало життя, бо інші цим користувалися та завжди намагалися нашкодити очам супротивника за допомогою якихось сипучих речовин у бою.
Однак, якщо це не тренування, то у хід йшли гострі предмети, мішки на голову або щось ще. Хто на що був здатен. Звичайно, чаклуни мали непогану регенерацію, але це, в основному, стосувалося не дуже важких поранень і додатково за допомогою зілля.
Якщо добренько зв'язати чаклуна та залишити його без можливості дивитися, то він може стати гарною піньятою для биття...
— Марево сподівань! — вигукнув учень, готуючись до наступної атаки.
Ця битва мала вигляд танцю між учнем і вчителем, з кожним рухом стаючи все більш координованим, але легким одночасно.
Учень нарешті визначив джерело, тому легко погасив полум'я у печі. Звичайно, він міг просто навмання знищувати всі можливі джерела, якщо самостійно швидко не визначить правильне. Але, по-перше, це безглуздо, бо можна витратити багато сил. А, по-друге, і сам Вілес може залишиться без змоги підзарядити свою магію.
Звісно, Ламіен пишався своїм учнем, який зміг так легко визначити потрібне джерело. Але, як і думав Вілес, на пошук нового знадобився час.
І Ванзолфо не очікував, що учень вирішить застосувати грубу силу та просто повалить учителя на підлогу, заздалегідь притримав його за потилицю, щоб той, не дай Боже, не вдарився.
Звичайно, це тренування, але зайві травми точно не потрібні були.
Вілес навис зверху, вдивляючись у розслаблені, але здивовані риси обличчя вчителя.
Ламіен мовчав, маючи цілком задоволений вигляд від програшу. Його волосся розтріпалося по підлозі, поки біляві пасма учня теж майже торкалися чужого обличчя, змушуючи того стримувати бажання чхнути.
Насправді всі минулі поради стосувалися чаклунів першого рангу. Всього цих рівнів було відомо три, але цілком ймовірно, що вищі просто не показувалися звичайному люду.
Другий і третій ранги цілком могли використовувати не лише силу природи, але і слухати власне серцебиття або чуже. Відчувати рух крові, дихання або навіть хруст кінцівок. Хоча не всі способи були стовідсотково дозволені, як і магія крові, за допомогою якої можна було контролювати чуже тіло або створювати з власної крові зброю, яка ставала вашим продовженням.
Але Ламіен домовився з Вілесом, що без потреби вони не використовують вищу магію. Все йде з основ, тому для таких випадкових тренувань на кухні варто пускати у дію лише найпростіші закляття.
— Наступного разу краще підемо у ліс, — зробив висновок учитель, подивившись на безлад на кухні.
Він почув приємну мелодію дзвоника, який гойдався на тонкій нитці від подиху вітру. Колись маленький Вілес повісив його на вікно, щоб спостерігати за поривами вітру або спокоєм.
Кожен прислухався до цієї мелодії, набираючись сил після битви. Вілес любив спостерігати, коли вчитель був серйозним. Раніше йому здавалося, що він завжди такий, але з часом він зрозумів, що бачив лише спокій, а не серйозність.
Лише у моменти справжньої небезпеки Ламіен найбільш зосереджений. Його погляд стає холодним і ніби стальним. Кожен рух — чіткий і швидкий. Він може розрізати супротивника одним рухом пальця, якщо захоче.
Вітер буде у його владі, як й інші стихії поблизу, якщо він вступить з ними у контакт. А після тихо подякує та залишить чисту поляну, просто знищуючи сліди трупа та крові ворога. Скоріш за все, такий опонент теж перетвориться на енергію, яку вчитель відкладе на потім.
Іноді поглинання енергії можна справді назвати сніданком або вечерею. Обідом? Теж буває. Кожен вид енергетики має свій смак.
Зараз учитель ловив чужу усмішку та відчував теплі, але сильні дотики до своїх зап'ястків. Цей момент мав солодкий смак з нотками іржі, бо...
— Вчителю! Все добре? Що з Вами? Вибачте, будь ласка. Я не розрахував сили? Чому це відбувається? — голос Вілеса слабо тремтів, коли він несподівано побачив, що пальці Ламіена почали розсипатися.
Це те, чого він боявся найбільше.
Ламіен боявся, що колись його любий учень дізнається правду. Присмак гіркоти ставав все яскравіше. Брехня. Це теж явище та навіть енергія. І вона має огидний ґуст, після якого не просто нудить, а хочеться промити язик.
Але на ньому все одно залишиться слід після гарячого та гострого на додачу.
— О, ні, не вибачайся. Все добре. Це... Просто прокляття, — вчитель сумно усміхнувся та відвів погляд.
Знову ця безглузда брехня. Так важко сказати правду та бути слабким. Але іноді слабкість має приємний аромат квітів, ніби щоб підтримати знедолену людину.
Втім, це просто прощальний приз, бо слабкі люди погано живуть, а чаклуни погано закінчують. Цей культ сили погубив спочатку тих, хто не вірив у свою значущість як живої істоти, а не лише агрегата для перекачування через себе світової сили.
Це справді колообіг енергії, але якої ціною? Харчовий ланцюжок. Схоже на те, як рослини вночі дихають та вироблять вуглекислий газ, а вдень роблять усе навпаки, вдихаючи його, а повертаючи кисень.
Але у такому процесі завжди бере участь вода та сонце.
Здається, Вілес став таким сонцем для свого учителя, а таке життя стало кристально чистою джерельною водою.
Ламіен надто звик до щастя та митей без болю, але, залишаючи на самоті, він знову згадував, як страшно зникати та не мати змоги щось з цим зробити.
Але здається, що на цей раз учень зблід навіть більше, ніж Ламіен, якому зараз було так боляче та погано.
— П.р.о.с.т.о прокляття? Серйозно? Чому Ви не повідомили мені раніше про таку важливу деталь?
— Добре, кажу ось зараз. Все? Заспокоївся? Просто обережно з квітами. Ти випадково можеш прибрати пісок з підлоги та засипати туди, а це буде якась важлива моя частина... — Ламіен намагався жартувати навіть у такій ситуації, бо це було його класичним захисним механізмом.
Вілес мав приголомшений і одночасно злий вигляд, але навіть не на безладність учителя та відсутність відповідальності щодо свого власного життя, а проклинав Андалін лише самого себе, що не помітив раніше.
— Скільки це вже тягнеться? — він намагався звучати спокійно, але зібратися з думками було важко.
— Років двісті? Я не особливо рахував, — Ламіен хотів встати та вибратися з міцних рук учня, але той не піддався.
Як так вийшло, що Вілеса не обійшло стороною класичне правило, де учень перевершив свого вчителя?!
Андалін просто притискав учителя до підлоги, але згодом ослабив хватку. Він дивився на пальці, які перетворилися на пісок, але трохи пізніше знову почали збиратися докупи, повертаючи форму цієї частини тіла.
— Брешете. Я впевнений, що Ви знаєте навіть точну дату, — Вілес важко зітхнув та нарешті відпустив учителя, лягаючи втомлено поряд на підлогу.
— Це називають Ерозія або Забуття. Обвіліон. Спочатку я думав, що мене почнуть забувати, але насправді це я кожного разу не можу зібратися повністю до купи та втрачаю якусь частинку себе. У прямому сенсі частинку, бо пісок, — учитель вперше звучав так щиро та засмучено, не ховаючи біль за жартами.
— Як це сталося? Я можу Вам допомогти? — Вілес притиснувся ближче.
Ламіен відчував це тепло, розуміючи, що може живитися цією енергією з дозволу самого Вілеса.
О, так, насправді все куди складніше. Маги другого рангу та вище не можуть ось так легко користуватися силою чужого дихання, якщо інший чаклун на тому ж рівні. Він з легкістю заблокує такий контакт.
А ось і нові нюанси! Справді дивовижно?
Мабуть, тому треба краще вміти користуватися природними джерелами, бо вони більш стабільні, ніж навіть власне серцебиття, хоча воно і завжди поряд, якщо ти ще живий...
Але Андалін розумів, що його вчителю потрібна ця підтримка у якості легкого фізичного контакту. Такі періодичні випадкові дотики були справді приємними.
А ще самому Вілесу теж потрібно було хоч трохи бути ближче, щоб упевнитися, що учитель все ж справді живий, а не утаїв і свою смерть також! Хто знає, на що він здатний?..
— Ти ще не готовий. Та і навряд чи колись будеш, — серйозно відповів Ламіен.
— Ви стільки мене тренували! Я навіть вже періодично перемагаю Вас у бою! — одразу запротестував учень.
— Це тому, що я ослаб, а не ти став сильніше, — Ламіен махнув рукою, ніби це звичайна справа.
Андалін зіщулився та незадоволено гмукнув кудись у плече вчителя:
— Знову брешете. Я вже надто знаю всі Ваші трюки.
— Треба ж було мені підібрати таке кмітливе дитя!
Вчитель рикнув і почав свою розповідь.