Chapter Text
Він пройшов вулицею, що вела від порту до центру міста, завернув за ріг базиліки ді Санта-Кьяра і, зачепившись за вищерблену бруківку, впустив пляшку недопитого сицилійського вина; темні бризки розмалювали її вічні стіни. За цим він тепер шкодував. Мабуть, це була єдина річ у Всесвіті, яка була варта таких почуттів. Тепер йому бракувало того останнього ковтка багряного густого напою, щоб наважитися. Яка іронія, що після трьох випитих пляшок вина тобі бракує одного ковтка. А може, й не трьох. Він не рахував.
Можливо, якби він дістався сюди раніше, і дзвіниця все ще була відкрита для відвідувачів, все було б набагато простіше, але тепер його і без того напівмертвому мозку доводилося докладати надмірних зусиль, щоб знайти вдале місце.
Було вже за північ, коли він дістався ділового кварталу з його “хмарочосами”: сто років тому, коли вони ще зводилися, ці двадцятиповерхові будівлі з бетону та скла ще можна було так називати. Але і цього мало б вистачити, якби і тут все не було зачинено.
Він спускався сходами, коли ноги перестали його слухатися, і добрі десять сходинок він порахував собою, дивом не розбивши голову. “І тут не щастить” - майнуло у свідомості. - “Скільки людей опинилися на небесах, вдало послизнувшись на одній сходинці, а мені забракло і десятка”. Далі думки не йшли, а згорнулися у темну, похмуру, як нічне дощове небо, муть, що своїми щупальцями здавлювала горло і застилала очі. Несподівано захотілося плакати, от ніби той сама злива зі сліз могла б прояснити свідомість і омити спокоєм душу, але кляті сльози і не думали з'являтися. Зате почав накрапати дощик.
Йому була несила вставати і шукати прихистку - він так і лежав біля підніжжя кам’яних сходів. “Треба вранці поїхати в Амальфі. Дорогою є чудові скелі, які прекрасно нависають над морем. Прірва така, що в ній десять таких хмарочосів сховаються. Те, що треба.” Але поки що він так і лишився лежати на кам’яній плитці під паскудним дрібним дощиком, що затікав у вуха.
Почувся звук гальм, бридко запахло автомобільними викидами і гумою.
Хтось перечепився об його ноги, але не впав і - яка рідкість для цих країв, - не вилаявся. Він ліниво повернув голову. Якусь мить у ній було пусто, але потім, як ясна полярна зоря, у ній засяяла одна-єдина думка: “Який шикарний зад… От би його помацати".
- Ти, вставай, чуєш? Ще застудишся та помреш, - подаючи йому руку, промовив власник тієї дупи, що своєю заявою витягла його мозок із заціпеніння.
Він подав руку, допоміг підвестися на ноги.
Думки і досі були туманні та розпливчасті.