Chapter Text
Запах бекону дражнить ніздрі, і шлунок видає утробне бурчання. Так, ідея працювати над проєктом, пів дня не жеручи, безумовно, не входить до списку найкращих, які коли-небудь миготіли в Гінтокі в голові.
Він зітхає, викидаючи упаковку з-під сиру у відро для сміття, кладе тонкий жовтий шматок поверх бекону, що лежить на злегка підгорілому тості, і нарешті відкушує від сендвіча.
Смак паршивий, але для швидкого втамування голоду зійде.
Босі ступні противно шльоптають кухонною підлогою. Гінтокі вже мріє, як переступить поріг вітальні й занурить ноги в пухнастий килим, коли картина, що відкривається погляду, змушує його завмерти. Спасибі, хоч прожувати й проковтнути встиг: не вдавиться, і це трохи тішить.
Кагура, яка сидить на дивані, щось зосереджено малює в альбомі, висунувши язик і уважно стежачи за кожним штрихом олівця. Хтось би сказав, що це — найзвичніша і найзворушливіша для батьківського серця картина. Ще б пак, дитина опановує мистецтво, розвиває моторику рук і якусь там ще іншу корисну хрінь, вчиться мислити образно, за допомогою кольорів і фарб... Так-так-так, ще трохи — і можна почати розмовляти цитатами з посібників із дитячого виховання. Але, якщо повернутися до баранів... Себто, до дітей, а точніше до Кагури. Так, це розчулило б, напевно, якщо б вона не вклала свої коротенькі ніжки на спину Шинпачі, що стоїть біля дивана навкарачки, захоплено читаючи якусь книжку і час від часу підтакуючи коментарям Кагури.
Гінтокі важко зітхає і відкушує від сендвіча ще раз.
Якщо донька так управляє хлопчаками у чотири, йому зовсім трохи страшно, що буде на початку її перехідного віку. Про повноліття взагалі думати не хочеться. По загривку мимоволі пробігає морозець, Гінтокі здригається і хитає головою. Проходячи повз дітлахів, він тицяє в бік Кагури рукою з сендвічем і глибокодумно прорікає:
— Якщо років через тридцять ти вийдеш за нього заміж, я зречуся тебе і перепишу квартиру на горилу.
Кагура і Шинпачі одночасно підкидають на нього голови.
— Агов, я взагалі-то тут і все чую! — злегка ображено бурчить Шинпачі, соваючи вже явно натрудженими колінками по килимовому ворсу.
— Гей, я не збираюся сидіти в дівках до... — погляд Кагури починає бездумно ковзати по всій кімнаті, вона закушує губу, загинаючи пальці, і явно намагається порахувати свій вік у передбачуваному Гінтокі майбутньому. — До таких багатьох років, коротше, так! — зрештою випалює вона. — І заміж за Шин-чана? Я краще з'їм свої кросівки із єдинорогом!
Гінтокі гмикає собі під ніс. Погроза Кагури виходить слабенькою, бо він же пам'ятає: вона в дитинстві гризла все, що потрапляло до рук, зокрема й власне взуття. Тож якби Кагурі спало на думку пообідати купленими минулого тижня кросівками, він навіть особливо не здивувався б.
Він відкриває рота, щоб відповісти їй щось на кшталт «чудово, заощадимо на продуктах», але не встигає сказати ні слова. За ті кілька миттєвостей, поки він згадував шкоду, завдану яснами, а трохи згодом —першими прорізаними зубами Кагури, малюки встигли словесно зчепитися не на життя, а на смерть.
У скривдженого до глибини душі Шинпачі на очах бринять сльози, а Кагура, переходячи на вереск, намагається пояснити йому, що мала на увазі, і що вона хороша, і що сам Шинпачі чудовий, і що це просто татко Гін-тян — бовдуряка...
Гінтокі придушує легке покашлювання і, окинувши поглядом поки ще цілу вітальню, переводить його на половину сендвіча, затиснуту в руці. Справедливо вирішивши, що доїсть у кабінеті, він поспішає покинути кімнату.
На виході він все ж обертається. Діти усе ще голосно сперечаються, але на душі все одно теплішає — Кагура так само сидить на дивані, щоправда, відклавши альбом, але все ще войовничо розмахує олівцем, а Шинпачі незмінно тримає її ноги в себе на спині, хоч уже й виставив перед собою книжку, немов щит. Гінтокі зітхає і вгризається в черговий шматок їжі.
Здається, можна розслабитися. Буря фактично минула, і сьогодні діти одне одного не повбивають.
У батьківській філософії це правило — найголовніше.