Work Text:
У Кагури кожна кісточка ступень понівечена. Дарма, що вона дівчинка-ято і що має неабияку силу та здатність до прискореної регенерації. Організм може протистояти бойовим травмам, але, як і все у Всесвіті, підкоряється мистецтву.
У цьому випадку — мистецтву танцю.
Земні балетні школи, швидше за все, відрізняються від балетних шкіл ято. Кагура не впевнена, що останні взагалі існують; адже вона, як і зазвичай, — біла ворона серед свого племені. Побачити ято, що пурхають на сцені розцяцьковані театральним гримом, — нісенітниця, маячня і практично блюзнірство.
Кагурі щастить, що ято — чи не єдині аманто, які обходять Землю стороною. Не помітять ганьби, котра впала їм на голови, та й усе по тому.
А Кагура не відмовиться від мрії. Вузькі панталони, незручна, але така гарна і дівчача пачка, витончені й гладенькі шовкові пуанти — вона обожнює те, який виглядають їхні концертні вбрання. Під світлом софітів і сотнями глядацьких поглядів Кагура щаслива перевтілюватися, щаслива розповідати німі історії, щаслива вкладати у кожен рух десяток емоцій, отримуючи натомість значно більшу енергетичну віддачу. Тут ніхто не знає, що вона — ято, що вона — скринька Пандори із замкнутим усередині монстром, що вона — проклята власною кров'ю на віки вічні. Кагура може бути в балетній школі і на сцені звичайною дивною земною дівчиною, яка хоче бути найкращою, але єдине, чого дійсно прагне — це танцювати, танцювати, танцювати...
Катастрофа трапляється абсолютно несподівано. Як, зазвичай, і належить катастрофам. Оскаженілі аманто заполоняють Землю, підпорядковують собі уряд, влаштовують сутичку із самураями, нав'язують власні правила, культуру, звичаї.
Кагура могла б пробачити їм усе: зрештою, це ж не її рідна планета, але виродки замахнулися на найсвятіше — на мистецтво танцю.
Балетні школи зникають так само швидко, як у лісі з'являються гриби після дощу. Кагура не знає, що таке гриби і як вони ростуть, але одна із колишніх балерин їхньої трупи характеризує те, що відбувається, саме так. Танець не цінується нинішніми володарями планети, вони вбачають у ньому потребу лише як у низькопробній розвазі, що залишиться десь у межах кабаре та барів.
Театри? Опери? Балетні постановки?
Нісенітниця, забудьте.
Кагуру, як і всю їхню трупу, викидають за шкірку на поріг їхньої школи, і вона ще ніколи так сильно не відчувала ваги небес на власних плечах.
Боги, їй дев'ятнадцять, чому вона зобов'язана його нести? Чому всі її м'язи мають так напружуватися? Чому душа настільки болить і саднить?
А найголовніше — чому ступні, кожна кісточка яких понівечена щоденними тренуваннями і виснажливими виступами, все ще жадають торкатися паркету і здійматися над ним, немов пташині лапки на початку польоту?
Кагура не розуміє.
Але продовжує танцювати.
Вона танцює скрізь.
Танцює вдома, в йородзуї, яку ділить із Гінтокі — білявим придурком, і Шинпачі — занудним очкариком; абсолютно випадковими сусідами, але насправді — найкращою сім'єю, яку вона колись мала. Вона пританцьовує, коли прибирає, коли готує, коли слухає музику або те, як Гінтокі читає «Джамп» уголос. Хлопці, звісно, може й помічають її занадто витончені рухи тіла, але ніколи нічого не коментують і не питають. Кагура й не пояснювала б, звісно, але все одно вдячна.
Танцює на кожному із їхніх підробітків, якщо підвертається така можливість. Люди все одно неуважні за своєю природою, а зробити кілька па, доки витягуєш когось із повної сраки — зовсім не складно.
Танцює на рідкісних ранкових пробіжках, опиняючись у пустуючому парку серед високих дерев, що привітно схиляють перед нею крони. Вона із задоволенням робить звичні для балерин розтяжки, використовуючи у якості опори величезні валуни на одній із залитих ще ледь теплими світанковими променями, і ні, зовсім не плаче через яскраве світло чи приємно-тягучий біль у попереку.
Так, Кагура танцює скрізь. Адже кожна покручена, знівечена балетом кісточка відгукується в ній.
І ні, не болем.
Вона відгукується скляними уламками завчених кроків, звичними рухами в па-де-де — хоча партнера і немає, котрі влізли, зріднилися, вросли у її ДНК.
Кагура чує кожен хрускіт і скрип зношених суглобів, знає місце розташування кожної найдрібнішої тріщини в пальцях ніг, яка не регенерувала. Вона усміхається кожній із цих травм, як старим знайомим, і легенько схоплюється на носочки, намагаючись дотягнутися до верхньої полиці на кухні, де захована банка з арахісовим маслом.
Кажуть, танець — це маленьке життя.
Кагура робить кілька обертів, за звичкою піднявши зігнуту в коліні ліву ногу, і обхоплює губами перемазаний маслом палець.
Виходить, припинити танцювати дорівнює припинити жити?
Дзуськи.
Кагура зобов'язана прожити довге й насичене життя, аби додовбати Гінтокі до полисіння і побачити на власні очі ту нещасну, яка погодиться подарувати цьому світові дрібних очкастих Шинпачат.
Вона буде приголомшливою бабусею з купою карколомних історій, морем компромату на кожного навколо, модною парасолькою замість палиці і, звісно, неймовірним вмінням виконувати найскладніші танцювальні рухи.
Кожної четвертої ночі Кагура розплющує очі, відкривши рот у німому крику. Пошкоджені ступні перехоплює судомами. Кричати в йородзуї Кагура собі не дозволяє, не маленька ж дівчинка, розбереться. І не плаче вона анітрохи, вперто закушуючи подушку і до упору витягаючи ноги п'яткою уперед — аби жахливі відчуття швидше покинули м'язи.
Кагура взагалі-то ненавидить свою сутність ято. Особливо за те, що кожну четверту ніч її життя ця сама сутність виявляється абсолютно безглуздою.
З кожним новим днем ситуація не покращується. Навпаки — знаходити привід для радості, для бажання жити, для продовження власного танцю стає дедалі складніше.
Гінтокі та Шинпачі постійно дивуються їй у бою. Недарма, звісно, адже хореографія, адже кілька років забороненого нині балету нагадують про себе в кожному випаді, у кожному ударі, у кожній підсічці.
А ще вони кришать її кістки куди більше, аніж звичний вихід на сцену.
Якось раз Кагура падає і ламає лівий зап'ясток. Всупереч регенерації ято і здоровій логіці, опухле, посиніле і знерухомлене, воно довго зростається і ниє.
Наступна складна травма припадає на ребра.
Після цього їй ледь не звертають шию.
І все ж танець Кагури триває. Кагурі — безумовно — рано помирати.
Під час чергової рятувальної операції вони вперше стикаються з шисенгумі. Шинпачі запевняв якось, що всі вони — поплічники і служки аманто, тож нічого хорошого від таких правоохоронців точно чекати не доводиться. Кагура тоді тільки блиснула очима — дурний-дурний Пацуан, не всі аманто однаково жахливі, хіба не тобі знати, якщо вже є сусідом однією із них; а потім Шинпачі отримав гарного запотиличника від Гінтокі, начебто за купівлю простроченого полуничного молока. Кагура знає, що не в молоці була справа, але відкрити рота для подяки так і не змогла. Тільки продовжила й далі акуратно розпитувати про шисенгумі.
А тепер розуміє, що вся прочитана хлопцями лекція була, за великим рахунком, абсолютно марною.
Їй чи не вперше за життя щастить зустріти гідного суперника. Суперника, майже рівного їй за силою і витримкою, але він — людина, що дивно, не ято. Його рухи такі ж витончені, такі ж рвані, такі ж блискавичні, як і в неї самої. Пластика і сила заворожують, а ще здаються чимось таким напрочуд рідним...
У школі балету вчили: ніколи не відволікайтеся на власні думки, чого б вони не стосувалися, доки виконуєте партію. Найменше відхилення від звичних рухів можуть коштувати вам вивиху, перелому або ж і кар'єри зовсім. Кагура майже завжди дотримується цієї вказівки беззаперечно.
Майже.
І вже точно не сьогодні.
Одним точним ударом їй заїжджають прямо в сонячне сплетіння, вибиваючи дух, але Кагура не встигає помітити цього. Зате момент падіння запам'ятовує особливо детально. Як і хрускіт — як їй здається, — кожної кісточки у своєму тілі.
І поки вона лежить, розгублено розплющивши свої блакитні очі й відчайдушно витріщаючись у таке саме небо, до неї підходять. Наближаються, ніби дражнячись, розтягують губи в кривуватій усмішці, а потім шепочуть:
— Що ж це ти, Чайно? Танцюй.
Перед обличчям змахують долонею, за яку Кагура, впершись невіруючим поглядом у таке знайоме обличчя, міцно хапається пальцями. А потім — ні, не піднімається, — схоплюється на ноги і займає бойову стійку. Одна нога трохи попереду іншої, ступні щільно примикають одна до одної, при цьому п'ятка однієї стикається із носком іншої. Це, звісно, більше схоже на п'яту — sus-sous — позицію; балет не може не давати про себе знати. І така дрібниця не вислизає від уважних очей навпроти.
Хлопець, що стоїть перед нею, спочатку елегантно схиляє голову, а потім легко, немов гумовий м'ячик, відскакує на два кроки назад і починає реготати.
— Чайно-Чайно-Чайно... Нічого не змінюється, еге ж? Станцюєш зі мною?
У Кагури кожна кісточка ступень понівечена, але зараз ноги аж сверблять пуститися в танок, виконати кілька десятків найскладніших піруетів і па, забутися на якусь мить у світі танцю. Замість цього вона з величезним задоволенням впечатує кулак просто посеред очей Сого.
Сого, який був її партнером по сцені, хранителем секретів, найкращим другом і коханцем. Сого, який першим дізнався про те, що вона ято. Сого, який першим же й відрікся від неї, варто було лише дверям балетної школи зачинитися у них за спиною.
Форма шисенгумі виглядає на ньому анітрохи не гірше, ніж концертні костюми.
Її кулак, забруднений кров'ю, що витікає з його носа, теж вельми нічогенький.
Хрускіт, що звучить після удару, здається їй божественною мелодією. Кагура підтискає губи в злісній усмішці і злегка прикриває очі.
«Лебедине озеро», сцена четверта. Одетта і Злий Геній готові танцювати.